8 травня Україна разом з усім цивілізованим світом згадує про десятки мільйонів людей, загиблих під час Другої світової війни.

Для українців ця війна почалася у вересні 1939 року, коли дві імперії ‒ нацистська і радянська ‒ з різних боків окупували землі своїх сусідів.

Лише в останні десять років ми почали самі собі говорити правду про страшну трагедію Другої світової війни, про мільйони загиблих на полях боїв, закатованих у концтаборах, розстріляних у лісах.

Сьогоднішній день пам’яті ‒ це не свято, це день для осмислення людських трагедій, усвідомлення ницості тих, у чиїх головах народилося прагнення до таких кривавих і нелюдських поділів світу.

Вшануймо в тихій молитві вбитих і закатованих, зґвалтованих і принижених, уклонімося пам’яті мільйонів ненароджених!

Українці старшого покоління починали свої життя у війні. І ми називали їх дітьми війни. Страшно усвідомлювати, що й на схилі життя, коли вони так само потребують захисту й піклування, у їхні домівки знову прийшла війна.

Сьогодні ми з болем констатуємо, що гасло «Ніколи знову!» суперечить нашій страшній реальності. Бо сьогодення України ‒ це тисячі й тисячі людських трагедій через війну.

Проте навіть у найтемніші часи життя продовжується. Пам’ятаючи про жахи минулого, ми черпаємо сили у стійкості тих, хто вистояв і зберіг людяність. Цей день нагадує нам про цінність кожного людського життя, про важливість миру та про нашу спільну відповідальність за майбутнє. Нехай пам’ять про загиблих стане не лише скорботою, а й незламною волею до перемоги світла над темрявою, до утвердження миру та справедливості на нашій землі.