Нитка вишивки, яка тримає нас разом

Про те, що зберігаємо в серці й захищаємо на передовій

 Є речі, які не поясниш, – їх просто відчуваєш. Як запах рідного степу, лісу або моря. Як першу літеру, яку виводила твоєю рукою мама чи бабуся. Як звук рідної мови вранці, ще до кави, ще до новин. Такою є і вишиванка. Вже давно більше, ніж національний одяг. Наш оберіг, спільна пам’ять, рішення кожного зберігати своє – свою культуру, свою мову, свою державу.

У кожному її візерунку – діалог поколінь. Про те, хто ми є. Про те, звідки ми. Про те, що ця земля – наша, і ніхто не має права це в нас забрати.

Сьогодні наші захисники стоять на рубежах не у вишиванках – у бронежилетах, щоб ми могли жити на своїй землі й не мовчати. Вони боронять не абстрактну ідею. Кожен і кожна боронить і говір свого села, і прізвище свого роду, і річку, у якій навчилися плавати, і поле, де дід косив траву.

Рідну мову не розуміють як слова і правила їх уживання, її відчувають, коли говорять дитині «люблю тебе», – і вона сприймає все тепло, що в них вкладене. Українська мова вижила всупереч заборонам, переслідуванням та утискам, бо її берегли в піснях, у вишивці, у тихому «добраніч» між своїми.

Цей день – не про вдягнути й зробити фото. Хоча й про це також. Це день, коли варто зупинитись і подякувати. Бабусі, яка навчила. Матері, яка зберегла. Батьку, який не соромився бути українцем. І тим, хто зараз стоїть між нами і тьмою – щоб ми могли завтра знову вдягнути вишиванку, помилуватися своїм прапором, просто жити.

Носімо вишиванку. Говорімо рідною мовою. Телефонуймо рідним сьогодні – не завтра.

Ми є, і ми будемо. Бо так нам заповідано й вишито.