Більш ніж 200 років тому, 9 березня 1814 року, у селі Моринці на Черкащині народився Тарас Григорович Шевченко – поет, художник і мислитель, чия спадщина назавжди змінила долю української мови, культури та Української держави. Він довів усьому світу: українська мова – не діалект, не «малоросійська говірка», а жива й могутня самостійна мова.
ХІХ століття – час системних утисків української мови, культури, усього українського. Попри це, він обрав рідне слово мовою своєї поезії – і цим довів її виражальну силу та здатність передавати найскладніші людські почуття й ідеї, тим самим утвердив її літературний статус. Мова Тараса Шевченка стала одним із фундаментів, на якому формувалася сучасна українська літературна норма.
Видання «Кобзаря» стало літературною подією, культурним і мовним маніфестом цілого народу.
Значення Шевченка для становлення української мови важко переоцінити. Він спирався на живе народне мовлення, шліфував його, надавав йому художньої довершеності – і саме завдяки цьому його тексти однаково зрозумілі та близькі читачам різних поколінь. Кожне покоління українців відкривало Кобзаря заново – у підпіллі, в еміграції, під час революцій і воєн. І щоразу його слова звучали як пророцтво.
Сьогодні, коли державна мова є не лише культурною цінністю, а й ознакою суверенітету та єдності суспільства, звернення до постаті Тараса Шевченка набуває особливого змісту. Його приклад нагадує: мова живе тоді, коли нею говорять, пишуть, думають і пишаються.
Національна комісія зі стандартів державної мови вшановує пам’ять Тараса Шевченка і продовжує працювати задля того, щоб українська мова звучала, розвивалася та була унормованою. Ми говоримо. Ми не мовчимо.